Головна » 2012 » Октябрь » 14 » Легенда про підземну дорогу від Мукачівського замку до пекла
22:45 Легенда про підземну дорогу від Мукачівського замку до пекла |
Одна з легенд розповідає, що сталося раз у замку, коли князь Корятович був у поході. Серед ночі люди почули дивні звуки, ніби хтось лупає скелю. Стражі, що проходили коло студні, тільки побожно хрестилися,— ніхто з вояків не зважився спуститися в колодязь. Невдовзі студня перестала давати воду. Марно знову і знову опускався вглиб могутній кований кадуб. Витягали його завжди пустим. А підземне страховисько водночас перестало бушувати. Люди мусили знову носити воду з рову в підзамчі. Пошепки перемовлялися, що пекельний пан прокопав хід із колодязя і ним відвіз воду. І от що сталося одного дня. Замкова пані сиділа біля відкидного вікна в своїй кімнаті й тужливо поглядала на далекі обрії: може, закуриться там курява, а то вже знак, що повертається її дорогий князь. І крутнула вона подумки розкішним перснем, що був весільним подарунком її чоловіка. Сталося диво: перстень зісковзнув із її пальця, скотився підвіконням, впав на камінь у дворі, відскочив, прокотився землею і зник у чорному отворі колодязя. Даремно пані картала себе за необережність, даремно просила для певності перешукати все подвір'я. Перстень був утрачений без сліду. Скликала пані всю прислугу, радилася, як перстень із колодязя добути,— бо що скаже чоловік, коли довідається. Ніхто не знав, що їй порадити. І тоді згадав собі старий замковий тюремник, що в підземеллі, під замковою вежею, є засуджений до страти злочинець. Ціною прощення він згодиться спуститися до колодязя. Пані наказала привести засудженого. Сказала йому так: — Коли зробиш те, чого я зажадаю, подарую тобі життя. Дорогоцінний перстень, весільний дарунок мого чоловіка, упав у колодязь. Або ти винесеш перстень і будеш вільним, або вернешся до в'язниці, звідки, як сам знаєш, одна тобі дорога — на смерть. Хвилину в'язень вагався, однак погодився: — Даєш мені, вельможна пані, вибирати між життям і смертю, то я вибираю життя! Най спускають мене в колодязь, і я зроблю все, що буде в моїх силах! Дали тоді йому вдосталь їсти й пити, і коли він трохи набрався сили, з повним ранцем харчів і з палаючим факелом пустився в дорогу до незнаних глибин. Люди постояли хвилю над колодязем та й розійшлися по своїй роботі. Лише сторожа слідкувала, коли буде знак тягнути кадуб. Минув день, минув другий і третій. Очікуваного знаку зі студні не було. Люди витягнули кадуб і — диво! В ньому знову було повно води! Однак від в'язня й персня — ані сліду. Пані давно віджаліла втрачений перстень, віджалів його й князь, що вернувся щасливо з бою. Навіть не погнівався! Минали місяці, роки зливалися з роками. То вже був десятий. Коло самотньої колись пані крутилися два хлопчаки, і тулилося до неї рожевощоке дівчатко. І от літнього дня, коли сонце розпекло міцні кам'яні стіни, з'явився перед замковою брамою блідий, виснажений чоловік. Зажадав, аби пустили його до замка, в дуже важливій справі. Заскрипіли міцні ланцюги, міст ліг через широкий рів. Замкова челядь обступила дивного чужинця і повела до князя. А він мовчав. Тільки в кімнаті, ставши віч-на-віч із князем та княгинею, ворухнулися його бліді губи: — Минуло з десять літ відтоді, як я спустився на дно замкового колодязя, щоб знайти і винести втрачений перстень. Коли кадуб спинився на дні, я побачив у світлі факела, що джерело, яке било сильним струменем зі скелі, не виповнює колодязь, а відтікає до чорного ходу. Там я побачив і перстень, віднесений струменем води. Довго не роздумуючи, я проник туди. Виловив перстень, сповнився радості, що так легко зберіг собі життя. Пообіцяв, що вже ніколи й нічим не прогрішуся. Та коли я вимовив ім'я боже, загриміло, зашуміло, і вхід до студні засипався. Не лишалося нічого, як іти ходом. Важко розповісти, що я пережив на тому довгому шляху, лише надія, що спокутую все, чим я на світі провинився, додала мені сили. І повела мене та дорога крізь пекло. А коли я вийшов на світ, я не побачив сонця, навіки для мене погас ясний день. Та відчаю не було, я хотів лише одного — повернути вам цей перстень і почути з уст пані, яка послала мене на дорогу покути, слова прощення. Мій гріх скуплений, повертаю належну вам дорогоцінність і хочу вчути ті слова! — Ти сам собі здобув прощення! — мовив князь, розчулений тою оповіддю.— Хочеш — зоставайся тут, не хочеш — іди з богом! — Дякую, князю! — мовив сліпий.— Коли дозволиш, то буду жити в твоїх лісах, в боці від людей... Пішов, і відтоді його ніхто не бачив. Лише легенда про довгу підземну путь, що веде з криниці аж до пекла, зосталася в пам'яті народній. |
| Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 867 | |
