Я  вас  кохала?  У  якім  столітті? 

При  вас  губила  геть  усі  слова. 

У  тім  жаркім,  у  тім  пістрявім  літі 

Від  сонця  аж  дзвеніла  голова. 

На  вас  молилась...  В  тихім  вечорінні 

Од  ніжності  —  була  аж  золота. 

Тепер  у  слів  моїх  такі  крижинні, 

Ще  й  іронічні  —  боже  мій!  —  уста. 

До  вас  —  сльозою,  голосом  —  до  вас, 

Зіницями  —  до  вас  лиш  говорила. 

Невже?  В  якім  житті  було  це,  милий, 

І  відійшло,  й  перебуло  свій  час? 

Де  голос  той?  Де  та  сльоза  у  тиші? 

Сьогодні  час  прощатись  і  прощать. 

За  все  вас  вибачаю,  а  найбільше 

За  те,  що  перестала  вас  кохать. 

Вже  спомин  відболів  мені (ах  спомин, 

То  наче  сплеск  пташиного  крила). 

Така  стрімка,  така  сліпуча  повінь  — 

Жаль,  відійшла,  так  швидко  відійшла. 

Уже  не  квітне.  Вже  не  пломеніє. 

Як  легко  це  —  душі  без  болю  жить!.. 

Прощаю  вас...  Прощаюсь...

І  не  вмію 

Самій  собі  любов  свою  простить.